Я мала одне скромне бажання, з яким зверталася до всесвіту: стати матір’ю. Тоді воно здавалося цілком звичайним, та виявилося чим завгодно, тільки не звичайним. Із цього простого, скромного бажання почалася подорож крізь неймовірні події, яка змінила мене так, як я ніколи не могла й уявити. Від звичайного до незвичайного ніколи не веде пряма дорога, але те, що мало постати з мого скромного бажання, було одіссеєю таких масштабів, яких я не могла собі уявити.

Ми з чоловіком, Ахметом, жили в Ізмірі, у Туреччині, і здебільшого були задоволені своїм життям. Обоє працювали з дому, дотримуючись звичного розпорядку, без особливих подій чи відхилень. Ми ділили оселю з двома хвилястими папужками та собакою, усе в нашому житті було усталеним і знайомим, і, якби не те моє скромне бажання, його ритм так і лишався б рівним — не надто швидким і не надто повільним.

Мушу відразу зізнатися: я не завжди так прагнула створити сім’ю, але до цього ми повернемося трохи згодом. Ахмет мав такі мрії й надії, та здебільшого тримав їх у собі. Надію, що одного дня, можливо, раніше, ніж можна сподіватися, ми разом уявлятимемо нашу маленьку сім’ю на довгих вихідних, поїздки до моря чи лісу, заощаджуватимемо й плануватимемо освіту наших малюків, а спогади про кумедні, щасливі сімейні миті даруватимуть нам радість. Думати про такі мрії було втішно, проте дорога до їхнього здійснення виявилася зовсім не втішною. Сценарій, у полоні якого невдовзі опинилося наше життя, був, простіше кажучи, незбагненним.

Перекладаючи субтитри до серіалів і фільмів з англійської на турецьку, я часто натрапляю на настільки ж драматичні сюжети, як той, що ось-ось розгорнеться перед вами, і раніше думала: «Ну, тут сценарист уже переборщив!» або «У це неможливо повірити!» Та тепер, зіткнувшись із неприкритою жорстокістю неправдоподібної дійсності, я вже не можу стверджувати, що самою лише неймовірністю історії можна виправдати небажання сприймати її як правду, тож дозвольте мені почати цю розповідь.

Колись я вважала наше покоління щасливим: ми народилися в останній чверті минулого століття й побачили світанок нового тисячоліття. Здавалося, криваві війни й спустошливі пошесті стрімко ставали пережитками минулого. Ми жили в добу технологічних див. Медицина, може, й не перемогла всіх хвороб, але далеко просунулася в діагностиці та лікуванні. Бої з танками й артилерією здебільшого звелися до аватарів, якими ми керували у відеоіграх, і закінчувалися натисканням кнопки «вимкнути». Та в становищі, у якому ми опинилися, кнопки «вимкнути» немає.

Дві години тому Росія почала бомбити Київ, столицю України. Це не гра; це сувора реальність. Гинуть справжні люди, а не аватари. Найстрашніше для мене в цій війні, яка точиться лише за 2000 кілометрів від нас, по той бік Чорного моря, на північний схід від Туреччини, — те, що за три тижні має народитися наша донька.

Жінка, яка народить мою доньку, десь у тому обложеному місті, а я не маю ані найменшого уявлення, де вона, ані жодної звістки від неї.

Прагнення наповнити наше життя дитячим сміхом повело нас незвичайними дорогами, яких ми не могли ані передбачити, ані запланувати. До цієї війни ми пережили пандемію, яка через те моє скромне бажання принесла нам додаткові труднощі. Через мої фобії, про які йтиметься далі, ми з Ахметом вдавалися до надзвичайних заходів, щоб подолати обставини, які навалювалися на нас, здавалося, безперервним потоком божевільних подій. Жоден із нас не належить до тих, хто скоряється долі, не випробувавши всіх можливостей, тож саме це ми й робили — випробовували всі можливості, твердо вирішивши мати дитину, хоч би чого це коштувало.

Озираючись назад, я думаю: можливо, не варто було так зухвало випробовувати долю. Сидячи на підлозі ретельно підготовленої дитячої, я дивлюся на крихітні червоні черевички, які ми купили того дня, коли побачили ледь помітну червону смужку — німий знак того, як міцно наша донечка вчепилася в життя, ще невидима для всіх інших.

«Боже, я знаю, що звертаюся до Тебе лише в скруті, але, прошу, допоможи нам. Покажи вихід і приведи нас до нашої донечки», — мовчки молюся я.